Герої не вмирають: 4 роки пам’яті про Дмитра Кириленка
Дмитро Кириленко народився 31 грудня 1997 року у місті Золоте Луганської області.
У 2004 році пішов навчатися до ЗОШ № 5. Дмитро зростав доброю та допитливою дитиною, мав кілька справжніх друзів, з якими товаришував протягом усього життя.
У 2013 році вступив до професійного ліцею № 83 м. Золоте за фахом електрослюсар підземний та електрозварник ручного зварювання, навчитись цієї професії він не дуже бажав, хотів бути машиністом потяга. Однак мрії завадила війна, яка в Луганській області розпочалась у 2014 році, сім’я жила безпосередньо на лінії зіткнення. По закінченню навчання, до призову до лав Збройних Сил України, працював на шахті.
Він захоплювався грою на гітарі, намагався сам писати музику, захоплювався роком. Мав інтерес до виготовлення ножів, створював якісні вироби з металу. У гаражі облаштував куточок, де займався улюбленою справою.
Під час служби у Збройних Силах України мав багато друзів, товаришував зі своїми прапорщиками й постійно спілкувався з ними навіть після демобілізації.
Після звільнення в запас у 2019 році працював на шахті, а згодом переїхав до міста Харкова, який йому постійно подобався. Мав там перше кохання, тільки не встиг обзавестися сім’єю. Повномасштабна війна застала його в цьому місті. 24 лютого вранці Дмитро зателефонував мамі й повідомив, що почалося вторгнення. Того ж дня він дізнався адресу найближчого військкомату й одразу пішов добровольцем. Попри прохання рідних залишитися вдома, він відповів, що вже перебуває у військкоматі й таких, як він, там багато.
До останньої клітини свого організму він був щирим українцем, палко любив свою Батьківщину. Під час дзвінків додому ніколи не скаржився, завжди заспокоював, що все добре.
З перших днів був на передовій. А коли підрозділ ненадовго вивезли у м. Чугуїв, на кожне запитання матері «Як справи?» відповідав: «Що я роблю тут на ротації? Я потрібен там, де гинуть мої товариші». Мамі увесь час казав: «Якщо мені судилося загинути, то хай це буде у бою зі зброєю, бо загинути за Україну – це подвиг».
18 травня 2022 року у запеклому бою Дмитро отримав поранення несумісне з життям. Побратими розповідали, що загинув він як справжній герой – зі зброєю в руках.
Від побратимів батьки дізнались, що служив у 22-му батальйоні 92-ї бригади. Посмертно був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Звання старшого солдата мав ще з часів строкової служби в армії.
Поховали Дмитра Кириленка у м. Кам'янське Дніпропетровської області на Алеї Слави.
